Олександр Ващук, лікар-уролог та фахівець ультразвукової діагностики з Ківерцівської лікарні Святого Пантелеймона, провів понад два роки на передовій, рятуючи українських бійців у найгарячіших точках війни. Після повернення з фронту його з теплотою зустріла громада, для якої він став не лише професіоналом, а й прикладом мужності та служіння.
Народжений на Хмельниччині, Ващук з юності обрав військовий і медичний шлях: закінчив військовий ліцей імені Івана Богуна, згодом – Тернопільський медичний університет. Спеціалізувався на хірургії, пройшов перепідготовку в урології та УЗД, а також отримав офіцерське звання після завершення військової кафедри.
У лютому 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, капітан медичної служби став до лав ЗСУ. Його призначили начальником медпункту батальйону 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. Згодом Ващук пройшов Бахмут, Вугледар та інші критичні ділянки фронту, евакуйовуючи поранених і координуючи стабілізацію бійців на місці.
«Війна не дає часу на роздуми. Треба працювати, діяти швидко й рішуче. Паніка — найгірше, що може трапитися на полі бою», — згадує лікар.
Він також служив у 59-му мобільному військовому госпіталі. Робота там — виснажлива: 4 години операцій, 4 години відпочинку, без вихідних. Часто саме в «відпочинкові» години доводилося оперувати термінові випадки. Одного разу протягом пів години до них надійшло 30 поранених, усіх вдалося врятувати завдяки злагодженості команди.
Серед поранених траплялися не лише травми, а й інфаркти, інсульти, отруєння. Робота у шпиталі вимагала повної концентрації, сили духу й колосальної самовіддачі.
Сили, зізнається лікар, йому додавали думки про родину. Його дружина Оксана Михайлівна — невропатолог у тій же лікарні, де працює й він. Разом вони виховують чотирьох дітей. Восени 2023 року Олександр повернувся додому, взяв коротку відпустку й знову вийшов на роботу.
Повернення до мирного життя стало для нього справжнім лікуванням. Ващук наголошує: робота допомагає не лише відновити себе, а й відчувати свою потрібність.
«Я завжди думав про родину. Це було моїм щитом і натхненням. Але й зараз, у мирних умовах, не можна забувати, що війна триває. Кожен має спитати себе: що я зробив для перемоги?» — говорить лікар і воїн.
Його приклад — яскраве свідчення того, що герої є не лише в окопах, а й у білих халатах. Історії, подібні до цієї, — це живі нагадування про силу духу, відповідальність і людяність, яка здатна змінити світ навіть у найтемніші часи.