34-річний Володимир Чепа з Волині — ветеран двох етапів російсько-української війни, який сьогодні працює у сфері ветеранської політики. Його шлях пролягає через окопи Луганщини 2014 року, важкі бої на Миколаївщині та Бахмутському напрямку вже у повномасштабній війні. Але найголовніше — через втрати, поранення, реабілітацію і повернення до цивільного життя. Повернення не для того, щоб забути, а щоб допомагати іншим.
Про його історію розповідає журналіст Ігор Лісовий.
З дитинства до війська
Володимир народився у селі Турія на Волині. Разом із сестрою рано осиротіли, і їх виховувала бабуся Пелагея. Після закінчення профтехучилища у Луцьку він проходив строкову службу в 51-й бригаді, яку тоді очолював нині легендарний генерал Валерій Залужний.
Після демобілізації працював у ресторанному бізнесі, але з початком війни у 2014 році був мобілізований знову. Його бойовий шлях розпочався на Луганщині — танкіст, прикомандирований до 72-ї бригади, Чепа воював у гарячих точках, потрапляв в оточення, витягував побратимів і виживав під безперервними обстрілами. Виводив з оточення їхній підрозділ тоді ще майор, а нині генерал-майор Михайло Драпатий.
Повномасштабна війна — друге коло пекла
У 2022 році повномасштабне вторгнення застало Володимира в Польщі. Він працював разом із дружиною на автозаводі, але в перші дні після початку вторгнення подружжя вирішило повертатися додому.
«Я їхав в Україну не владу захищати. Україна — це мої діти, дружина, спогади дитинства, моє село, мої друзі» — згадує Володимир.
Він прибув у військкомат у перші дні війни, отримав припис і вже невдовзі опинився на фронті. Служив на Миколаївщині, згодом — на Бахмутському напрямку. В одному з боїв, коли екіпаж підтримував піхоту, танк влучно знищив кілька ворожих машин, але сам залишився без гусениці. Чепа отримав три поранення, одне з яких — важке. Побратими винесли його з поля бою.
Далі були шпиталі, понад десять операцій і реабілітація. Попри другу групу інвалідності, він продовжував служити у не бойовій частині. Проте найбільший шок, зізнається Володимир, пережив не на передовій, а під час служби в центрі комплектування.
«Ішли повз, плювали в душу: “Ідіть самі воюйте”, – говорили ті, хто вдома у вишиванках, а не в окопах»
Родина як тил і сила
Психологічно тримають Володимира рідні: дружина Юлія, донька Каміла і син Аскольд. Мати постійно молилася за нього під час війни — Володимир переконаний, саме це його врятувало. На фронті підтримкою були побратими — відчуття, що тебе прикриють зліва і справа. Найболючіше — втрати, найтепліше — дзвінки з дому.
Життя після війни
Сьогодні Володимир Чепа працює у Нововолинській міській раді, у відділі ветеранської політики. Він допомагає тим, хто повернувся з фронту, бо добре знає, як це — збирати довідки, доводити статус, боротися з байдужістю системи.
І водночас пам’ятає головне:
«Війну романтизують ті, хто стріляє по GPS. А реальна війна — це бруд, холод, голод і смерть. Це втрати, які не загоюються. І серветки — твій єдиний засіб гігієни тижнями»
Попри все пережите, Володимир не опускає рук. Він залишився воїном — тільки тепер на іншому фронті.