Максим Жидков народився 4 червня 1979 року у Луцьку, ставши довгоочікуваним первістком для Михайла та Валентини Жидкових. Його дитинство пройшло у спокійному ритмі міста: школа №5, навчання, спорт, перші друзі. Але ще тоді було видно — перед ними росте добрий, справедливий і мудрий хлопець, який вмів не лише слухати, а й чути, не просто говорити, а діяти.
Після школи Максим обрав шлях гуманітарія — вступив до Волинського державного університету імені Лесі Українки. У 2002 році отримав диплом практичного психолога та викладача соціальних дисциплін. Та хоч його фах був далеким від війни, доля підготувала йому зовсім іншу місію.
Досвід служби та шлях у військо
У 2003-2004 роках Максим проходив строкову службу в Донецьку як стрілець-радіотелефоніст. Після повернення до цивільного життя працював на різних посадах, не боячись жодної праці. Захоплювався ковальством, і хоч цей напрямок не став професією, у його руках метал оживав. Любов до створення прекрасного була глибоко вкоріненою — як і віра у справедливість.
Військова історія в родині Жидкових була потужною — дід Дмитро Вододюк воював у Другій світовій, був партизаном, а згодом офіцером. Його спогади залишили глибокий слід у душі онука. Тож коли у 2016 році Максим уклав контракт на службу в зоні АТО, це стало логічним продовженням родинної традиції.
Служив у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді, виконував обов’язки кулеметника в аеромобільному десантному підрозділі. Його позивний «Фокус» з’явився ще задовго до війни, адже друзі відзначали його здатність концентруватися на головному та бачити суть — риси, які стали критично важливими на фронті.
У 2016 році Жидков пройшов британський курс з тактичної медицини, а у 2018 отримав сертифікат за високу підготовку під час навчань. Здобутий досвід став у пригоді вже за кілька років.
Захисник у новій фазі війни
Коли у лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Максим не вагаючись знову став до зброї. З липня він проходив службу в групі спеціального призначення 2-ї роти. Згодом опанував керування дронами та став грозою для ворожої техніки.
Особливо ефективним був у застосуванні великого безпілотника Nemesis, який росіяни нарекли «Бабою Ягою». Максим керував ним з майстерністю, знищуючи техніку та склади боєприпасів окупантів. За ці дії був нагороджений «Золотим хрестом».
Побратими розповідають: Фокус не знав слова «ні», завжди був готовий до виконання завдання. Попри складність боїв, він знаходив сили підтримувати інших, жартувати, знімати напругу, а головне — допомагати. Завжди поруч, завжди надійний.
Людяність, що не згасала
Максим був не лише воїном, а й великою душею. Під час відпустки розповів рідним, як врятував пораненого пса з поля бою. Забрав із собою, доглядав, знаходив нові домівки для інших безпритульних тварин. Його любов до братів менших жила в ньому з дитинства — і не зникла навіть серед вогню війни.
Його життєвий принцип — бути Людиною за будь-яких обставин. І він залишився вірним йому до кінця.
Останній бій
1 жовтня 2024 року в районі населеного пункту Лобкове на Запоріжжі група, до якої входив Максим Жидков, підірвалася на ворожій міні. Від отриманих поранень Максим загинув. Знову, як і завжди, був на передовій, не відступаючи, не ховаючись.
На прощання з Героєм з’їхалися побратими з усіх куточків України, навіть із фронту. Були ті, кого він рятував, підтримував, надихав. Були ті, хто сам лікувався після поранень, але не міг не приїхати провести друга в останню путь.
Максим Жидков залишив слід у серцях тих, хто його знав, і тих, хто чув про нього. Його життя — приклад гідності, мужності та справжньої любові до людей, України та правди.
Вічна пам’ять Герою. Його фокус — Перемога — залишається нашим орієнтиром.