24 лютого 2022 року для ковельчанина Сергія Боця почалося так само, як і для мільйонів українців – із заперечення. А закінчилося рішенням, яке визначило наступні роки його життя.
Юрист за фахом, адвокат із досвідом, він того ранку не одразу повірив у новину про вторгнення. Здавалося неможливим, що у XXI столітті війна знову стане реальністю.
«Я не хотів у це вірити. XXI століття на дворі. Яка війна?» – згадує Сергій.
Сумніви тривали недовго. Дзвінки знайомим у Київ і Луцьк підтвердили найгірше – бомбардування, вибухи, хаос. Це справді була війна.
Того ж дня він подзвонив клієнтам і пояснив ситуацію. Частину справ вдалося завершити одразу.
«Тоді ніхто не знав, що буде завтра. Але всі поставилися з розумінням», – каже він.
Уже 24 лютого Сергій разом із кумом Олександром стояв у черзі до військкомату. Хотіли потрапити до бойової частини, навіть розглядали «Азов». Але без бойового досвіду шансів не було. Шість годин очікування дали зрозуміти – цього дня вони не встигнуть. Тож обрали інший шлях – територіальну оборону.
Наступного дня, 25 лютого, Сергій розпочав службу у 54-му батальйоні, який тоді входив до складу 100-ї бригади тероборони. Згодом цей підрозділ стане відомим як «Сталева Сотка» і переросте у 100-ту окрему механізовану бригаду.
Спершу була Волинь – будівництво фортифікацій, окопи, оборонні рубежі. Робота важка, монотонна, але необхідна.А потім – фронт.
Лиман. Очеретине. Безсонні ночі на позиціях. Втрати. Постійна напруга, у якій важко навіть дихати.
Після боїв – коротка відпустка. Дім. Батьки. Дружина. Син Назар.
«У дитинстві я сам місяцями не бачив тата – він був моряком. Повертався, а ми з братом його не впізнавали… Тепер так само росте Назар. Дуже швидко», – говорить Сергій.
Невдовзі він знову повернувся на фронт. Довгі місяці – Торецький напрямок. За цей час дружина Анюта тричі приїжджала до нього. Не просто побачитись – вона гнала і переганяла машини для побратимів, забирала техніку після ремонту з рідної Волині.
Ремонти на передовій завжди були складними і дорогими. Часто – просто неможливими.
Сергій пам’ятає прогулянки парком у Костянтинівці. Сьогодні цього місця вже немає.
«Його вже нема – росіяни зрівняли із землею. Те саме відбувається і з самим містом», – каже він.
Одного разу вибухи були настільки близько, що Сергій попросив дружину більше не ризикувати.
«Хоча ці приїзди були, як мед на душу. Особливо тоді, коли по 6–8 місяців не було можливості навіть на день вирватися додому. Дружина у мене бойова – з нею і в розвідку можна йти. Але вся відповідальність за дім і сина – на її плечах. Уже майже чотири роки», – говорить військовий.
За час служби Сергій пройшов шлях від солдата до офіцера.
- від кулеметника
- до командира відділення
- старшого техніка роти
- заступника командира роти з психологічної підтримки персоналу
- виконувача обов’язків командира роти
За мужність і успішне виконання бойових завдань його нагороджено «Золотим Хрестом» Головнокомандувача ЗСУ та медаллю «За оборону Торецька».
Сергій переконаний – сучасна війна вимагає універсальності.
«Зараз кожен боєць – на вагу золота. Сьогодні ти командир роти, завтра сідаєш за кермо, бо немає кому везти зміну. За мить ти вже медик, який накладає турнікет. А наступного дня ремонтуєш генератор чи машину – бо треба, а немає кому».
Юридичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка Сергій закінчив з відзнакою. Та визнає – саме війна стала найскладнішим університетом у його житті.
Найважчі моменти, за його словами, – не самі бої.
«Найважче дивитися на бої через екран і не мати змоги допомогти тим, з ким ще вчора був поруч. Найважче, коли побратим по рації прощається і просить передати останні слова дружині чи дітям».
А потім – повідомляти родинам про загибель або зникнення безвісти.
«Це ноша, яка з тобою на все життя», – додає він після паузи.
З особливим болем Сергій згадує Петра Каноніка, Героя України, а також Андрія Рабенка, якому було лише 20 років, і Артема Сидорука – 23-річного бійця.
«Кожного жаль. Але молодих, які ще нічого не встигли побачити, невимовно шкода. Це були надзвичайно хороші хлопці. Поруч із ними було легко навіть воювати», – каже він.
Своє рішення від 24 лютого Сергій вважає правильним. Саме воно дало йому змогу пізнати людей, які не на словах, а вчинками довели свою любов до України.
«Мав честь служити з ними. Вони рили окопи з ранку до ночі, рвалися в бій, були готові на все, щоб ворог не прийшов у наш дім. Ми розуміли: фронт треба зупинити якомога далі від рідного міста».
Про мрії після Перемоги Сергій говорить стримано.
«Не думаю зараз про це. Головне – щоб війна закінчилась. І я вірю, що разом із міжнародною спільнотою ми до цього дійдемо».
Наприкінці він просить передати слова вдячності всім, хто підтримував ЗСУ у найважчі місяці – підприємцям, благодійним фондам, Ковельській міській раді та військовій адміністрації, працівникам підприємств, друзям і родині.
Окремо згадує безоплатну допомогу хлібом і пальним у перші тижні повномасштабної війни, коли це було критично важливо для фронту.
«Хоча ви всі в тилу, але кожен із вас – герой по-своєму», – каже Сергій.
Його історія звучить без пафосу. Спокійно. Впевнено.
Так говорить людина, для якої геройство – не образ. А щоденна робота. І свідомий вибір.