У Ковелі батько загиблого військового Юрій Євтушик розповів про свого 20-річного сина Кіріла, який помер від тяжких поранень, отриманих на фронті. Це історія про любов, впертість, втрати і силу духу, яка проходить крізь покоління.
Під час розмови з міським головою Юрій намагався тримати себе в руках, та біль виявився сильнішим. Його син, з яким він мріяв зустріти Перемогу, пішов із життя, залишивши пам’ять, що не дає спокою. У їхній історії багато спільного: обом було властиво йти туди, де найважче, приймати рішення всупереч страху і не відступати.
Юрій пройшов шлях Майдану, АТО та повномасштабного вторгнення. За його словами, війна – це не кадри з кіно, а щоденний біль, втрати і випробування, які ламають і водночас загартовують. Після Революції Гідності він прагнув служити у 51-й бригаді, але доля скерувала його в батальйон «Волинь», де у 2014 – 2015 роках він воював на Луганщині та Донеччині. Повернувся додому інвалідом, із травмами, які нагадували про пройдений шлях.
У 2022 році він знову пішов на фронт добровольцем – спершу до 54-го батальйону «сотки», далі – в 111-ту бригаду тероборони. Він працював на евакуації поранених і загиблих, бачив те, про що важко говорити. Серйозне поранення і нова операція знову поставили питання про життя і смерть, але лікарі повернули його до строю. Найважче, каже Юрій, було переживати втрати побратимів – хрещеного батька свого молодшого сина Сергія Жука, потім Максима Хатіна. Кожна смерть врізалася в серце.
«Втрату кожного я пропускав через серце. Кожна смерть – як удар», – говорить Юрій.
Шлях Кіріла, який прагнув довести, що він чоловік
Коли його старшому синові було 18, той заявив, що хоче йти на війну. Юрій і дружина категорично були проти – хлопець мав серйозні травми після занять спортом: титанова пластина в руці, проблеми з ключицею та спиною.
Юрій оббивав пороги, переконував, просив не брати його сина на службу. Але Кіріл був непохитним. Йому здавалося, що це його особистий шлях і обов’язок. Він мріяв про «Азов», цікавився дронами, хотів на передову, і приховав від батька намір підписати контракт.
«Молодим здається, що війна – це гра. Я пояснював, благав: не йди. Але він так хотів довести, що він чоловік», – каже Юрій.
Коли батьки дізналися про підписаний контракт, було запізно. Перед від’їздом Кіріл зателефонував батькові, але зустрічі не сталося. Обоє, як визнає Юрій, не хотіли прощатися. Їхній спільний характер знову зіграв роль.
На фронті хлопець став сапером у підрозділі, де служили переважно юні бійці. Батько з болем згадує, наскільки вони були ще неготовими до того, що чекало попереду.
Боротьба за життя, яка тривала довше за прогнози
6 листопада по позиції, де був Кіріл, вдарив боєприпас, скинутий російським дроном. Хлопець отримав тяжкі поранення. Батьки одразу вирушили до Дніпра, в лікарню Мечникова, де медики з обережністю говорили про його стан.
«Медики казали: десять відсотків… Але десять – це ж не нуль. Ми трималися за кожен відсоток», – пригадує батько.
Дні спліталися з надії та страху. Кіріл тримався довше, ніж усі могли уявити – ніби боровся не тільки за життя, а й за спокій своєї родини. Побратими і друзі молилися, здавали кров, щодня телефонували, допомагали всім, чим могли.
Та 21 листопада серце юного бійця зупинилося. Його не стало, але на прощання прийшли сотні ковельчан – хлопець встиг стати для них символом мужності. Він так і не здобув офіцерського звання, про яке мріяв його батько, але його провели як Героя.
«Вони діти… Але такі дорослі у своїх рішеннях. Кіріл хотів показати, що він чоловік. Він і був справжній чоловік. Герой», – говорить Юрій.
Сьогодні батько зізнається, що продовжує розмовляти з сином подумки. Бо так простіше пережити біль і зберегти відчуття, що він поруч. А ще – виконати спільну обіцянку вірити в Перемогу, за яку Кіріл віддав життя.